Розмежування цессії та факторингу новообраним Верховним Судом

Питання відступлення права вимоги та його розмежування з правовідносинами пов’язаними з факторингом неодноразово ставали предметом дискусії між практикуючими правниками та суддівським корпусом.

Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних та кримінальних справ, Вищим Господарським судом України та Верховним Судом України часто приймалися протилежні за змістом рішення в однакових правовідносинах.

Відповідно до ст. 36 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Так, Верховний Суд, зокрема здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики та забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Новообраний Верховний Суд функціонує вже більше 6 місяців, а тому проаналізуємо його позиції стосовно відмежування договору про відступлення права вимоги та факторингу.

Стосовно суб’єктного складу осіб, між якими може відбутися відступлення права вимоги та факторинг.

Раніше судові рішення про визнання недійсними угод по відступленню права вимоги досить часто визнавали недійсними, оскільки суди приходили до висновку, що дані угоди були удаваними і фактично сторони укладали договори факторингу з порушенням суб’єктного складу.

Розглядаючи справи № 910/7038/17 та №910/2489/17, Верховний Суд вказав, що норми цивільного права не встановлюють суб’єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов’язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України “Про банки та банківську діяльність”.

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Не потрібно забувати і правову позицію вказану в постанові Верховного Суду України від 26.12.2011 р. по справі  № 6-85цс11, відповідно до якої з норм Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов’язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб’єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об’єднаннями фінансових установ, включених до  реєстру саморегулівних організацій (ст. 2 Закону).

Тому, відсутні правові підстави для застосування до суб’єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Щодо предмету договору про відступлення права вимоги та факторингу, Верховний Суд вказав наступне.

Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов’язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов’язанні.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов’язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги  (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов’язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і  оплатним.

У останньому  випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК Українипередбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов’язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує  послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов’язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України у постанові від 10.07.2015 у справі 6-301цс15

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса – вони базуються на заміні кредитора у зобов’язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст,  суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов’язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний договір є оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а також спірний договір не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Дані позиції новообраного Верховного Суду по справах № 910/7038/17 та №910/2489/17 йдуть в розріз з висновками викладеними у Постановах вже ліквідованого Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 3-226гс16 та від 25.05.2016 у справі № 3-254гс16

В зв’язку з цим, Ухвалою Верховного Суду від 05.04.2018 р. по справі №909/968/16 на розгляд Великої Палати Верховного Суду переданий спір стосовно відступлення права вимоги укладений між Банком та юридичною особою, яка не є фінансовою установою.

За наслідком розгляду цієї справи,  Велика Палата Верховного Суду повинна поставити крапку в таких питаннях:

  • чи є можливість відступлення банком свого права вимоги до позичальника за кредитним договором.
  • чи може бути плата за договором факторингу у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
  • чи можуть бути будь-які обмеження за суб’єктивним складом у договорі відступлення права вимоги, якщо він по своїй суті подібний до договору факторингу.

Тому, будемо з нетерпінням очікувати висновки Великої Палати Верховного Суду по даним питанням та додатково проаналізуємо їх вплив після прийняття відповідних судових рішень найвищим судом у системі судоустрою України.

Стаття у Газеті “Закон і Бізнес”

Віктор Шерегі,

партнер, адвокат

Юридична компанія ТИТАН

Сподобалася стаття?

Підпишіться на нашу розсилку, та отримуйте щомісяця актуальну і корисну інформацію абсолютно безкоштовно.